16 серпня, 2017

Ciм'я очима дитини )))
Щаслива родина-це цьомчик у ніжки


Мурчання у хаті сіренької кішки
Це всім " надобраніч" і "доброго ранку"
Це " де мої капці?" , "відкрийте фіранку"
..це збиті коліна й обновки щороку,
це гамір уранці, це галас надвечір
це просто щаслива родина, до речі.






Найкращі і найрадісніші моменти в сім'ї- це народження і виховання дитини. Батьки, виховуючи своїх дітей, не завжди замислюються над тим, який приклад вони подають своїм дітям, і навіть не підозрюють, як виглядає родина очима дитини, яка стала на шлях розвитку. Доведено, що дитина копіює поведінку дорослих, їх слова, дії, і манеру поведінки. Тому варто займатися тим, що подобається з корисної точки зору. Бути прикладом!!! Найкращий приклад, який ми можемо подати одне одному- це любов і увага. Проте занадто уваги- це приводить до розвитку комплексів, страхів, боязні перед майбутнім.  Краще все виправляти поступово, та у гарному настрої)).


Знаєш, настав час, коли розумієш
що нема нічого важливого за сім'ю....

Хулігани Зеленої вулиці.....
     

15 серпня, 2017

                                              Дихай!                         


 "........у мені борються дві тотожності, що я їх уже не впізнаю" 

Роман-сповідь Анн-Софі Брасм- гучний твір, якого можна не сприймати, але варто ним захопитися. Це роман про безжальну і жорстоку жагу волі, про цинічність однолітків, їхня жорстока жага волі. Привязаність до людини, яка не заслуговує на любов; бажання пережити біль розлуки, щоб жити далі- тобто ті переживання, з якими стикається кожна молода особа сам-на-сам.

15 березня, 2017

З   країни   рижу   та   опію


Усе, закладене на перших сторінках книжки Софії Яблонської-Уден «З країни рижу та опію», матиме продовження й розвиток. Естетичне, беручи початок ще в потязі, обернеться згодом колізією з етичним. Розбіжні уявлення про красу, винесені на сам початок, оголюють одну з властивих проблем подорожніх описів: передуявлення, що неминуче вступають у конфлікт із дійсністю, в якій інші «я» мають інакші погляди на ті самі речі.

Під впливом опію естетичний диспут зазнає філософсько-екзистенційного розширення. Прикметно, що наркотик не стає містком, яким курчиня входить у простір китайського духовно-культурного універсуму. Скасовуючи чинні часово-просторові привʼязки, він тільки на позір виводить оповідачку в універсальний, понадцивілізаційний та понадкультурний простір. У цьому позачассі і надпросторʼї Яблонська раптом опиняється біля джерел себе, свого походження. Адже хай за якою небесною подобою зроблено людину, глина, з якої її виліплено, матиме запах цілком певної землі – рідної. Сцена повернення до джерел – одна з найпоетичніших і найпотрясніших у книжці:

Ось рідне село, повне яблуневих садів. Здаля я чую скрипіт фіри, хтось тре коноплі. Спів гаївок!.. Навіть маю оману пахощів. Запах свіжо печеного хліба. Відгадую, що це субота, – у кухні вимита, жовта підлога, – розкладені вишивані обруси... Біля печі Настя виймає золоті бохонці пшеничного хліба і відкладає їх побіч на лавку. На землі сніп соломи. Настя з неї вʼяже коромисла і кидає їх у піч, щоб розігріти її під булки. Виразно бачу довгі полумʼяні язики, що лижуть край печі і висмикуються до комина... Чую, як Настя приходить до мене і на моїй голові розлуплює два зліплені хліби. Вона всміхається до мене і приспівує: «Рости, рости, золоте волосся, рости, рости нам на втіху чорнявенька Зосю».

 І це Софія Яблонська, емансипантка, феміністка, людина широкого світу, фільмарка, мешканка великої метрополії (Париж ще далеко не перестав бути центром світу)! Фільмарка в час, коли цей вид мистецтва ще був геть новий, чоловічий (праця оператора, режисера) і неоднозначний. Треба було приїхати затридевʼять земель, щоб у хатині хитрого, підступного і мудрого китайця, викурюючи люльку за люлькою, потрапити в світ власного дитинства, до своїх джерел у щонайменше потрійному розумінні. Праглося в екзотичну далечінь, а опинилося в рідному селі. Чи може, якраз туди, до рідного, потайки, неусвідомлено праглося? Всякою мандрівкою рухає жага пізнання себе, яке мало ймовірне без фігури іншого та інакшого – людини, ландшафту, традиції, культури.
 

Модерн – не лише потяг, загублений у нескінченності тунелів чи автомобіль на бездоріжжі, Модерн – не лише музика Ваґнера і романи Діккенза, не лише модернізм безпосередньої сучасності Яблонської, це й ще щось інше, третє, що народилося на зорі Модерну, здорослішало в Просвітництві і зреалізувалося щойно тепер, починаючи другою половиною двадцятого сторіччя. Це те, що європейці охоче називають «європейськими вартостями», а насправді вони є універсальними, стоять понад культурами і традиціями і мають слугувати спільним знаменником для розмаїтості людського універсуму. Це – правдиве надбання Модерну, вартісніше за ґаджет і космічний корабель. Цей рух Модерну до вартостей, в основі яких самоцінність людського життя і – ширше – життя поготів, життя-не-як-скніння, а життя-в-гідності, передбачений і метафорично описаний у «Дон Кіхоті», першому й основоположному модерному романі.
 Кожний, хто читає Яблонську, котра левову частину свого життя провела поза україномовним простором, і хто знає, як писали її сучасники, зокрема й ті, котрі не покидали рідномовного середовища, можуть лише подивувати лексичну розвиненість, зрілість, модерність її письма, якому притаманні дві риси: галицький флер (риж, опій, шпихлір) і словотворення (другобіч, караваняр, стрижій, плачка, возій, електрівня). На таке може бути здатна лише людина з рафінованим відчуття рідної мови, розумінням її філософії і відчуванням її можливостей.


13 березня, 2017




Як розсудити і вчинити логічно, з урахуванням як своєї точки зору, так і інших думок, аби це було ефективно і результативно? Щоб обрати найкраще з рішень, слід увімкнути критичне мислення.

Саме тому переклали шпаргалку для критичного мислення від Global Digital Citizen Foundation, яка допоможе вам в роботі та в повсякденному житті. Enjoy :)

09 березня, 2017

"Ми , як ти минати будем чужії пороги
орать будем свою ниву , рідні перелоги"


Усе, що ми знаємо про дитину й підлітка Шевченка зі спогадів і його творів, малює нам характер незвичайний, натуру чутливу й вразливу на все добре й зле, мрійливу, самозаглиблену і водночас непокірливу, вольову і цілеспрямовану, яка не задовольняється тяжко здобутим у боротьбі.Це справді художня натура. Ці риси “незвичайності” хлопчика помітив ще його батько. Помираючи, він казав родичам: “Синові Тарасу із мого хазяйства нічого не треба; він не буде абияким чоловіком: з його буде або щось дуже добре, або велике ледащо; для його моє наслідство або нічого не буде значить, або нічого не поможе”.Вірші Шевченко почав писати ще кріпаком, за його свідченням, у 1837р.). Пробудженню поетичного таланту Шевченка сприяло, очевидно, знайомство його з творами українських поетів (Котляревського і романтиків). Кілька своїх поезій Шевченко у 1838р. віддав Гребінці для публікації в українському альманасі “Ластівка”. Але ще до виходу “Ластівки” (1841) 18 квітня 1840р. з'являється перша збірка Шевченка — “Кобзар”.
Це була подія величезного значення не тільки в історії української літератури, а й в історії самосвідомості українського народу. Хоча “Кобзар” містив лише вісім творів (“Думи мої, думи мої”, “Перебендя”, “Катерина”, “Тополя”, “Думка”, “До Основ'яненка”, “Іван Підкова”, “Тарасова ніч”), вони засвідчили, що в українське письменство прийшов поет великого обдаровання. Враження, яке справили “Кобзар” і твори, надруковані в “Ластівці”, підсилилося, коли 1841р. вийшла історична поема Шевченка “Гайдамаки” (написана у 1839 — 1841 рр.). Поема присвячена Коліївщині — антифеодальному повстанню 1768р. на Правобережній Україні проти польської шляхти. Вона пройнята пафосом визвольної боротьби, містить алюзії, що допомагали читачеві усвідомити її сучасний соціально-політичний підтекст. Не випадково в умовах революційної ситуації в Росії “Гайдамаки” опубліковано 1861р. в російському перекладі в журналі “Современник”. Талант художника проявився рано, значнораніше, ніж талант поета. Якщо першілітературні спроби припадають на 1836-1837роки, то найбільш ранній малюнок, щодійшов до нас і відомий під назвою «Погруддя жінки» або «Жіноча голівка»,датований самим автором 1830 роком. З цієїюнацької роботи і розпочалась творчістьвидатного художника. Зліва внизу на малюнку чорнилом єавторський напис : «На память АлександруИвановичу Уварову». Про родину Уварових Т.Г. Шевченко згадує в повісті «Художник»:«Праздник встретил я в семействе Уварових. Не подумайте – графов. Боже сохрани, мыещё так высоко не летали. Это простое,скромное купеческое семейство, но такоедоброе, милое, гармоничное, что дай бог,чтобы все семейства на свете были таковы. Япринят у них как самый близкий родной». «...Я малюю тепер Україну і для історії прошу вашої допомоги; я, здається,тоді вам розказував, як я думаю це зробити. Бачите, ось як. Намалюювиди, які є на Україні, чи то історією, чи то видом своїм прикметні, вдруге -як теперішній народ живе, втретє - як він колись жив і що виробляв...»(Лист до Бодянського від 29 червня 1844 р.)Страшним пророцтвом встав перед поетом образ Катерини. Він поєднався у свiдомостi поета з образом
України, у довгому дiалозi з якою поет перебував протягом життя, шукаючи спасiння для сплюндрованої землi-жiнки. Кохайтеся, чорнобривi,та не з москалями,бо москалi - чужi люде, роблять лихо з вами. Москаль любить жартуючи, жартуючи кине; пiде в свою московщину, а дiвчина гине. «Катерина» (етюд для пам’ятника Т. Г. Шевченка в Якби сама, ще б нiчого, Серце вяне, спiваючи, Харкові). " а то й стара мати, коли знає за що. що привела на свiт божий люди серця не побачать, мусить погибати. а скажуть - ледащо. Кохайтеся ж, чорнобривi, та не з москалями, бо москалi - чужi люде, роблять лихо з вами".
Останній автопортрет, виконаний 1 лютого 1861 року, відтворює образ безнадійно хворого художника. Густий морок, з якого виступає освітлене тим же контрастним бічним світлом обличчя Шевченка,посилює трагізм твору:" Чи не покинуть нам, небого, Моя сусідонько убога, Вірші нікчемні віршувать, Та й заходиться риштувать Вози в далекую дорогу, На той світ, друже мій..." До останніх хвилин свого життя Тарас Григорович Шевченко працював у своїй майстерні при Академії мистецтв. Буквально в ній він і помер.
9 березня 1861 р. друзі прийшли привітати поета з 47-м днем народження і побачили, що йому зовсім погано. Лікар встановив у нього водянку легень. Кожне слово давалося Шевченкові з превеликим трудом. Вранці 10 березня він захотів зійти вниз у майстерню і упав зі сходів... Коли до нього підбігли, поет був уже мертвий... Так, у розквіті творчих сил, скінчилося життя цієї видатної людини. У мистецтві Шевченко досяг таких надзвичайних успіхів, що по праву заслужив славу першого офортиста Росії. Художники, друзі Шевченка, називали його "російським Рембрантом", а імператорська Академія художеств змушена була присвоїти йому почесне звання академіка-гравера. Гравюри Шевченка зберігали й використовували в Академії як оригінали для копіювання молодими художниками.Посмертна маска
Здалека, з лівого берега Дніпра, видно гору–могилу. Її бачать усі ті, хто пливе повз Канів Дніпром.Це святе місце національної прощі, яке вибрав сам поет серед мальовничих дніпровських гір – круч.Понад століття дивиться наш пророк звідси на всю Україну, якій він віддав свій талант, своє серце.