З країни рижу та опію
Усе, закладене на перших сторінках книжки Софії Яблонської-Уден «З країни рижу та опію», матиме продовження й розвиток. Естетичне, беручи початок ще в потязі, обернеться згодом колізією з етичним. Розбіжні уявлення про красу, винесені на сам початок, оголюють одну з властивих проблем подорожніх описів: передуявлення, що неминуче вступають у конфлікт із дійсністю, в якій інші «я» мають інакші погляди на ті самі речі.
Під впливом опію естетичний диспут зазнає філософсько-екзистенційного розширення. Прикметно, що наркотик не стає містком, яким курчиня входить у простір китайського духовно-культурного універсуму. Скасовуючи чинні часово-просторові привʼязки, він тільки на позір виводить оповідачку в універсальний, понадцивілізаційний та понадкультурний простір. У цьому позачассі і надпросторʼї Яблонська раптом опиняється біля джерел себе, свого походження. Адже хай за якою небесною подобою зроблено людину, глина, з якої її виліплено, матиме запах цілком певної землі – рідної. Сцена повернення до джерел – одна з найпоетичніших і найпотрясніших у книжці:
Ось рідне село, повне яблуневих садів. Здаля я чую скрипіт фіри, хтось тре коноплі. Спів гаївок!.. Навіть маю оману пахощів. Запах свіжо печеного хліба. Відгадую, що це субота, – у кухні вимита, жовта підлога, – розкладені вишивані обруси... Біля печі Настя виймає золоті бохонці пшеничного хліба і відкладає їх побіч на лавку. На землі сніп соломи. Настя з неї вʼяже коромисла і кидає їх у піч, щоб розігріти її під булки. Виразно бачу довгі полумʼяні язики, що лижуть край печі і висмикуються до комина... Чую, як Настя приходить до мене і на моїй голові розлуплює два зліплені хліби. Вона всміхається до мене і приспівує: «Рости, рости, золоте волосся, рости, рости нам на втіху чорнявенька Зосю».
І це Софія Яблонська, емансипантка, феміністка, людина широкого світу, фільмарка, мешканка великої метрополії (Париж ще далеко не перестав бути центром світу)! Фільмарка в час, коли цей вид мистецтва ще був геть новий, чоловічий (праця оператора, режисера) і неоднозначний. Треба було приїхати затридевʼять земель, щоб у хатині хитрого, підступного і мудрого китайця, викурюючи люльку за люлькою, потрапити в світ власного дитинства, до своїх джерел у щонайменше потрійному розумінні. Праглося в екзотичну далечінь, а опинилося в рідному селі. Чи може, якраз туди, до рідного, потайки, неусвідомлено праглося? Всякою мандрівкою рухає жага пізнання себе, яке мало ймовірне без фігури іншого та інакшого – людини, ландшафту, традиції, культури.
Модерн – не лише потяг, загублений у нескінченності тунелів чи автомобіль на бездоріжжі, Модерн – не лише музика Ваґнера і романи Діккенза, не лише модернізм безпосередньої сучасності Яблонської, це й ще щось інше, третє, що народилося на зорі Модерну, здорослішало в Просвітництві і зреалізувалося щойно тепер, починаючи другою половиною двадцятого сторіччя. Це те, що європейці охоче називають «європейськими вартостями», а насправді вони є універсальними, стоять понад культурами і традиціями і мають слугувати спільним знаменником для розмаїтості людського універсуму. Це – правдиве надбання Модерну, вартісніше за ґаджет і космічний корабель. Цей рух Модерну до вартостей, в основі яких самоцінність людського життя і – ширше – життя поготів, життя-не-як-скніння, а життя-в-гідності, передбачений і метафорично описаний у «Дон Кіхоті», першому й основоположному модерному романі.
Кожний, хто читає Яблонську, котра левову частину свого життя провела поза україномовним простором, і хто знає, як писали її сучасники, зокрема й ті, котрі не покидали рідномовного середовища, можуть лише подивувати лексичну розвиненість, зрілість, модерність її письма, якому притаманні дві риси: галицький флер (риж, опій, шпихлір) і словотворення (другобіч, караваняр, стрижій, плачка, возій, електрівня). На таке може бути здатна лише людина з рафінованим відчуття рідної мови, розумінням її філософії і відчуванням її можливостей.
Коментарі
Дописати коментар